Втрата останнього з батьків – це маловивчена та недооцінена в українській психології подія для розвитку особистості дорослої людини. Мета наукового дослідження – обґрунтувати роль втрати обох батьків в особистісній трансформації дорослого. Задля реалізації поставленої мети було застосовано низку методів теоретичного пізнання: аналіз, узагальнення, систематизація та інтерпретація. Методологічним підґрунтям роботи є уявлення про середній вік як час глибинного самопізнання, поєднання протилежних тенденцій, досягнення зрілої відповідальності та теоретичні ідеї посттравматичного зростання. З’ясовано, що смерть останнього з живих батьків призводить до змін в ідентичності, переоцінки життя, відносин, до використання способів діяльності, які не були доступні раніше. Визначено, що середньо-вікове сирітство активує специфічні механізми розвитку особистості: втрата екзистенційної захищеності («Я сам-на-сам зі світом»), актуалізація страху смерті («Я наступний/на»). Як наслідок, народжується зріла відповідальність, приймається факт невідворотності особистої смерті. Жоден з інших нормативно-вікових чинників середнього віку не має такого потужного трансформаційного потенціалу. Найбільш важливим опосередковуючим фактором змін особистості є завершеність/незавершеність дитячо-батьківських відносин. Незавершені дитячо-батьківські відносини стають джерелом особистої травми, але водночас, містять найпотужніший ресурс перетворень. Перспектива подальшого дослідження віддалених наслідків середньо-вікового сирітства вбачається в емпіричній перевірці впливу цієї події на життя, на особистість дорослого з суб’єктивної точки зору самого дорослого