Актуальність дослідження визначається неоднозначністю тлумачення поняття «стресостійкість», внаслідок чого виникають труднощі під час надання допомоги особам, що потерпають від надскладних ситуацій. Метою дослідження є надання авторської інтерпретації категорії «стресостійкість особистості», що узагальнює різні визначення. Для досягнення мети автор спирається на методологію системного підходу, що надає ясності в розумінні досліджуваної категорії, впорядкованості та можливість узагальнити дослідницьку інформацію, яка існувала у вигляді розрізнених елементів розкриття чогось більш цілісного. Надано авторське визначення поняття стресостійкість як складної інтегративної системної властивості особистості, в якій компоненти її структури (психофізіологічний, емоційний, когнітивний, вольовий) знаходяться в певному співвідношенні й утворюють цілісну структуру – стійку внутрішню організацію, що визначає якість і розвиток досліджуваної системи. З’ясовано, що різні дефініції терміна вживаються відносно умов виникнення стресу та зон ураження психіки особистості. Підтверджено, що життєстійкість вживається для позначення адаптивних властивостей особистості, яка долає надскладні умови життєдіяльності. Обґрунтовано, що стресостійкість в екстремальних умовах вказує на фізіологічну витривалість і залежить від навичок саморегуляції з відновлення гомеостазу в ситуаціях загрози життю. Зазначено, що термін «резилієнтність» краще вживати в умовах ускладненого спілкування, що порушує емоційний баланс особистості. Вказано, що духовна стійкість визначає силу волі людини, що прагне свободи. Практична цінність дослідження полягає в тому, що наукові розробки з обраної теми отримали чітку структурно-системну основу, яка надає можливості більш об’єктивно та цілісно підходити до вирішення проблем пов’язаних зі стресом